Парк Олександрія

Ця сторінка є кандидатом на вилучення.
Якщо Ви бажаєте ознайомитися із обговоренням з цього приводу, відвідайте сторінку:
Вікімандри:Статті-кандидати на вилучення. Див. також: Що заслуговує власної статті.

Олександрі́я — державний дендрологічний парк Національної академії наук України. Розташований у північно-східній частині Правобережного лісостепу, за 80 км на південь від Києва на північно-західній околиці міста Біла Церква, на висоті 80 — 106 м над рівнем моря. Це найбільший (400га) архітектурно оформлений ландшафтний парк в Україні.

Парк розташований на площі 400,67 гектарів на березі річки Рось. Площа декоративних водойм парку (ставки та р. Рось) становить 21 га. Загальна довжина алей і доріжок становить понад 20 км^{[джерело?]}. Парк є зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось та ставків.

Парк розташований за адресою: Київська область, м. Біла Церква — 13. Директор: кандидат біологічних наук Бойко Наталія Сергіївна.

Зрозуміти

Історія

1774 року польський король Август Станіслав Понятовський отримав у довічне володіння від Речі Посполитої найбагатше тоді в Україні Білоцерківське староство, яке 13 грудня того ж року передав разом із будівлями у Варшаві великому коронному гетьману Польщі Францішеку Ксаверію Браницькому^{[джерело?]}, герба Корчак. Ці землі Ксаверій Браницький отримав у нагороду за придушення хвилі селянсько-козацьких повстань — Коліївщини. До його нових володінь входили міста Біла Церква і Сквира, а також 134 села з населенням понад 40 тисяч чоловік. З цього часу Біла Церква стає приватним містом графів Браницьких.

1781 року в Санкт-Петербурзі гетьман узяв шлюб з улюбленою камер-фрейліною імператриці Катерини II, племінницею Світлішого князя Григорія Потьомкіна, Олександрою Василівною Енгельгардт. Деякі історики вважають її позашлюбною донькою Катерини II й Сергія Салтикова^{[джерело?]}. Шлюб Ф. К. Браницького з О. В. Енгельгардт відповідав політичним реаліям того часу. Катерина II бажала стабільного миру з Польщею і заохочувала шлюби між російськими дворянами і польською шляхтою. За О. Браницькою гетьман отримав пристойний посаг — 600 000 карбованців сріблом і велику ділянку землі. Катерина II подарувала подружжю на весілля Шуваловський палац у Петербурзі. Дохід К. Браницького з самої тільки Білої Церкви приносив 750 000 золотих^{[джерело?]}. Разом із маєтками — Ставище, Рокитне, Лисянка та іншими він становив приблизно 2 мільйони.

Зиму Браницькі проводили при дворі Катерини II у Петербурзі, а влітку переїжджали у свої маєтки в Україні, найчастіше — у Білу Церкву. Згодом, 1784 року, О. В. Браницька отримала цей маєток у дарунок від свого чоловіка й почала наводити в ньому лад. За характером графиня була вольовою, цілеспрямованою жінкою, яка вміла самостійно вирішувати питання керівництва маєтком. Попри величезні статки, вона була дуже ощадливою господаркою.

Парки європейських столиць, де вона неодноразово бувала, надихнули Олександру Браницьку на створення не менш вишуканого парку у своїй головній резиденції. Спочатку вона мала намір збудувати парк у Шкарівському лісі (за 10 км на південь від Білої Церкви)^{[джерело?]}, але згодом, детальніше ознайомившись з навколишньою місцевістю, зупинилася на ділянці віковічної діброви у західному напрямку, за 3 км від Білої Церкви, в урочищі Гайок. Назву парку дала на свою честь — «Олександрія».

1791 року помер князь Григорій Потьомкін. Після його смерті графиня, за підтримки Катерини II отримала більшу частину спадщини князя. Зважаючи на ту роль, яку зіграв у її житті Г. Потьмкін, Браницька вирішила присвятити будівництво майбутнього парку його пам'яті, а також збудувати в парку його мавзолей. Проект мавзолею виконав у 1795 році відомий архітектор, автор Таврійського палацу Г. Потьомкіна у Петербурзі — Іван Старов. Мавзолей мав стати домінантою всієї нової композиції парку «Олександрія». Він мав розповідати про життя та велич Г. О. Потьомкіна.

Браницькі і цар Павло Перший

Після смерті Катерини II, російський трон успадкував Павло І, який вкрай негативно ставився до всього, що пов'язано з ім'ям князя Таврійського. Браницьких перестали приймати при дворі, за ними було встановлено таємний нагляд. Через це графиня вимушена була відмовитись від будівництва мавзолею. Замість нього, спираючись на композиційні частини проекту І.Старова, було збудовано декілька інших споруд. Для будівництва парку з Європи було запрошено спеціалістів-паркобудівників.

Забудова парку

Автором генерального плану забудови парку став французький архітектор Мюффо. Пізніше в парку працювали архітектори та садівники Ботані, Станге, Бартецький, Вітт, Єнс, які втілили в життя проект генплану та заклали основу паркових композицій, використовуючи існуючий лісостеповий ландшафт та природні діброві насадження. Одночасно зі створенням паркових насаджень почалося будівництво резиденції та інших архітектурних влаштувань. Перші роботи розпочалися 1793 року.

Багато рослин для парку завозили з Польщі, інших країн Європи й світу. Паралельно розпочалася робота з будівництва літньої резиденції графів Браницьких. «Аустерія» спочатку була лише літньою резиденцією, а пізніше стала й зимовою. Поруч із нею було розташовано комплекс павільйонів, зокрема числі Монарший павільйон, Бальна Зала та інші. З північної, східної і західної сторін головний палац оточували адміністративно-господарські будівлі, які замикалися внутрішнім майданчиком (дідинцем) розмірами 92×74 м. Під час буремних подій XX століття ці будівлі були знищені і до наших часів не збереглися.

Решта території була призначена для художньої частини паркових облаштувань. До них належать Мала й Велика галявини з прилеглими архітектурними спорудами-капризами: Колонада «Луна», «Китайський місток», «Руїни», «Арочний місток», «Острів Марії», «Острів Троянд», різні види фонтанів, водоспадів та інші малі архітектурні форми. Разом з галявинами та дібровою, ставками та річкою Рось вони утворили єдиний парковий ансамбль. Алеї парку прикрашали бронзові і мармурові скульптури, вази.

На відстані близько 500 метрів від «Аустерії» розташовано економічний двір (з 1946 року адміністрація парку) — правління економа, що керував парковим господарством. Там містилися житла постійних працівників, майстерні, оранжерея та квіткове господарство, фруктовий сад, поруч — рибні стави. Великий штат обслуги забезпечував побут Браницьких та їх гостей. У теплицях для їх потреб вирощували екзотичні рослини: кактуси, орхідеї, ананаси, інжир, цитрусові, італійський виноград, китайські троянди, які досягали небачених розмірів^{[джерело?]}.

Поряд із палацовим комплексом із західного боку розташовано сад «Мур» (його обгороджено мурованою цегляною стіною для захисту теплолюбних плодових дерев від холодних вітрів); зі східного боку — «Клини», сад Катерини II, Сад Потьомкіна, Російський сад, городи.

Західна частина парку — третина всієї паркової території, відмежована дорогою від економічного двору до Сквирського шляху, була відведена під мисливські угіддя (звіринець) і служила як лісопарк. Нині вона розширена ще на 96 га.

У східній частині парку був сад, який мав назву «Дружній». На залізних декоративних воротах було викарбувано французькою мовою: «Перед тим як ввійти, порадься зі своїм серцем: чи вмієш ти цінувати дружбу». У глибині саду була побудована Ротонда у вигляді мушлі, де стояло погруддя князя Григорія Потьомкіна.

1815 року О.Браницька привезла в Білу церкву з Берліна молодого садівника Августа Єнца, який протягом наступних 54 років працював у парку, створюючи все нові й нові композиції. Творінням його рук є ландшафтні композиції, які збереглися й до наших часів на Великій і Малій галявинах. Як подяку за його багаторічну працю та на честь 50-річчя його служби, господарі встановили в парку пам'ятну металеву колону.

Розквіт

У середині XIX століття парк «Олександрія» набув неабиякої слави. Його відвідували відомі люди того часу: Г. Р. Державін, О. С. Пушкін, Т. Г. Шевченко. Неодноразово тут бували декабристи (члени Південного товариства): Бестужев-Рюмін, Муравйов-Апостол, Пестель та ін., відомі польські поети та художники: Ян Ліппоман, котрий написав про «Олександрію» вірші, Ян Бровінський, який після відвідування парку видав поему «Олександрія».

Цікавими є малюнки, створені художниками того часу: Вілібальдом Ріхтером, Наполеоном Орда, Міхаліною Бержінською, Феліксом Брзозовським та ін. (період 1820—1840 рр.). Найкращі малюнки були виконані Вілібальдом Ріхтером — так званий «Альбом Білоцерківський, документації місця та епохи», який перебуває нині в Марії Рей з дому Потоцьких у замку Монтрезор у Франції^{[джерело?]}. Альбом є великою книгою (24 ілюстрації), переплетеною в шкіряну оправу з позолотою і металевим обрамленням, де розміщено кольорові акварелі.

Парк часто відвідували члени царської родини, з якими Браницькі підтримували дуже тісні стосунки. У парку було окреме місце, так званий Царський сад, де зростали одна модрина та 7 американських лип, які були посаджені імператорами Олександром Павловичем та Миколою Павловичем, княгинею Олександрою Федорівною. Кожне дерево було обнесене чавунною огорожею, на якій під кроною була мідна дощечка з написом: ким і коли посаджене дерево.

Занепад

Реформа 1861 року, яка скасувала кріпацтво, позбавила Браницьких безкоштовної робочої сили. Із того часу розвиток парку «Олександрія» уповільнився. Практично до 1917 року в ньому виконувались роботи, пов'язані тільки з доглядом вже наявних об'єктів. Після скасування панщини, коли за роботу стало потрібно платити, художній образ парку щораз гіршав. Занепадала дорожня мережа, протоки островів замулювалися, острови зливалися з берегом, павільйони-капризи, зокрема «Руїни», ушкоджувалися й не відбудовувалися. Деякі інші декоративні павільйони («Люстгаус» тощо) перетворювалися на сараї.

Три покоління графів Браницьких розбудовували парк. Після смерті Олександри Браницької в 1838 році парк та маєтки успадкував її син Владислав Ксаверійович (1783 — 1843). Наступним володарем був Владислав Владиславович (1826 — 1884). Останньою володаркою маєтків до 1917 року була дружина графа Владислава — Марія Євстафіївна з роду Сапєг. За свідченням сучасників — це була дуже милосердна людина, яка з добротою і повагою ставилася до простих людей. Нащадки Браницьких й понині живуть у Франції, Польщі та інших країнах світу.

Під час громадянської війни 1918—1921 років парк зазнав величезних втрат. Більшість архітектурних споруд була повністю або частково зруйнована. З «Олександрії» вивезли велику кількість цінних мармурових та бронзових скульптур, значних збитків було завдано й парковим насадженням.

З 1921 року «Олександрія» стає основною базою його навчально-дослідного господарства. «Олександрія» отримує нову назву — парк ім. Ч. Г. Раковського. Виходячи з потреб відбудови господарства перших років Радянської влади час від часу, поволі «на цеглу» розбиралися зруйновані, або напівзруйновані споруди, вирубувалися дерева.

Площа парку використовувалась не з декоративною метою, як це мало бути а задля добування деревинної маси. Ще більшої руйнації парк зазнав після рішення Білоцерківського окружного виконавчого комітету в лютому 1928 року про забудову на території парку водогону для міста.

У 1922 році рішенням Київського губернського комітету парк «Олександрія» був проголошений заповідником і до 1946 року входив до складу сільськогосподарського технікуму, а згодом інституту.

Велику руйнацію принесли парку роки Другої світової війни. Ще більше були зруйновані архітектурні споруди, пошкоджена або зовсім знищена значна частина дерев. Під час німецької окупації в 1943 році було зрізано понад 3 га вікових дерев сосни звичайної. Водночас на попередньому рідколіссі: зона Дідинця, Саду Катерини II та Потьомкіна — все вкрилося густим самосівом, знівелювавши попередній художній образ цих ділянок парку. Руїни споруд — палацу, флігелів, танцювального павільйона заростали самосієм.

Відновлення

Постановою від 10 квітня 1946 року Рада Міністрів СРСР передала парк «Олександрія» у віддання Національної академії наук України, якій він підпорядковується в даний час. З цього часу розпочалися роботи з відбудови парку, які набули особливого змісту після передачі «Олександрії» в 1953 році для науково-методичного керівництва Центральному республіканському ботанічному саду Академії наук УРСР. 1955 року було розроблено проект реставрації і розвитку парку. 1957 року, під керівництвом і за активної участі Д. М. Криворучка в парку розпочалися реставраційні роботи. Було відновлено всі основні паркові споруди за винятком палацу і танцювального павільйону: головний вхід, Ротонда, Колона печалі, Великий водоспад, колонада Луна, Китайський і Арочний містки, фонтани. Одночасно були збудовані нові об'єкти — джерело «Лев», «Кругла альтанка», закладені нові паркові насадження. В процесі реставрації й розвитку рослинного комплексу було визначено ландшафтні райони парку, проведено комплексну оцінку природних чинників території і ландшафтна таксація наявних насаджень, організовано центральне планувальне ядро, знайдено рішення нових ділянок у поєднанні з композицією парку в цілому. Була впорядкована і розвинена мережа алей, забезпечені водо- і електропостачання, каналізація.

Оскільки старе архітектурне ядро — Дідинець, було втрачено, виникла необхідність організації нового композиційно-планувального центру. Мережа дев'яти алей, що відходять від колишнього композиційного центру — палацу, збереглася і займає панівне становище в композиції парку. У зв'язку з цим було визнано логічним і необхідним відновлення пам'ятника архітектури — палацу і танцювального павільйону на колишньому місці з розміщенням там адміністративної частини і паркового музею з картинною галереєю. У західній частині парку з'явилося декілька ландшафтних фрагментів, мало пов'язаних між собою: ялинова алея, півколо каштанів і куртина ялин.

Оновлена широка дубова алея, котра починається від Дідинця, проходить Дібровку, кам'яну дамбу, розкриває пейзажі горіхової галявини, Круглої альтанки і вливається в алею, що веде до Палієвої гори. У східній частині парку проектується Східна поляна, оточена рамкою із старих паркових насаджень

Влітку 2007 року дендропарк «Олександрія» став одним із номінантів проекту «Сім чудес України».

Характеристика

Територія являє собою другу заплавну терасу р. Рось і характеризується рівнинним схилом місцевості до річки. Рельєф доповнюється наявністю 3 балок, що витягнулися майже в меридіальному напрямку.

У композиції плану і стильової спрямованості архітектурних об'ємів та споруд Олександрія має спільні риси з іншими парками романтичного стилю. Стиль архітектури — пізній класицизм.

Ґрунти

За даними агроґрунтового обстеження ґрунти дендропарку належать до наступних генетичних груп: сірі лісові, чорноземи, дерено-лугові, мулисто-глеєві болотні ґрунти.

На території парку найпоширеніші сірі лісові ґрунти. І хоча гумусний горизонт у всіх ґрунтів потужний (місцями досягає 50—60 см) він містить тільки 1,2—2,8 % гумусу, з недостатньою кількістю рухливих форм азоту, калію й фосфору.

Клімат

Клімат району розташування парку характеризується помірною континентальністю. За даними Білоцерківської метеорологічної станції^{[джерело?]} середня багаторічна річна температура повітря становить 6,93 ºС, середня за багаторічний період кількість опадів становить 498 мм, близько 80 % яких випадає у вигляді дощу, мінімальна температура −32,4 ºС у січні, максимальна 38 ºС у червні. Температура ґрунту 0 ºС і нижче спостерігається до глибини 40 см, із грудня по березень. Число похмурих днів у році — 146, ясних — 46 днів. Сніжний покрив лежить 80 днів. Іноді спостерігаються пізні весняні заморозки (1999 р. 5 — 7 травня на поверхні ґрунту — 7,9ºС; 2000 р. 2 — 4 травня — 2,5ºС).

Район характеризується нестійким зволоженням, тому є ймовірність посушливих років.

Середня дата переходу середньодобової температури повітря через позначку +5ºС весною 6 — 8 квітня, восени — 26 — 28 жовтня, середня тривалість вегетаційного періоду 170 — 180 днів.

Таким чином, клімат у районі розташування дендропарку сприятливий для рослин у тому числі інтродуцентів з Північної Америки, Далекого Сходу, Малої Азії й ряду інших районів.